Статьи

Перевищення виконавчим органом компанії повноважень

В сучасних умовах ведення бізнесу часто виникають ситуації, коли загальні збори учасників ініціюють визнання правочину товариства недійсним у зв’язку з тим, що виконавчий орган при вчиненні його перевищив свої повноваження. Українське корпоративне право спрямоване на захист інтересів контрагентів і тому дозволяє їм покладатися лише на офіційно оприлюднену інформацію про обмеження повноважень виконавчого органу компанії. Однак на практиці часто виникають питання коректного застосування зазначеної норми.

Так, ст. 92 Цивільного кодексу України передбачає, що  орган або особа,  яка відповідно до установчих  документів юридичної особи виступає від її імені, зобов'язана діяти в  інтересах  юридичної  особи,  добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах  із  третіми  особами обмеження повноважень щодо представництва  юридичної  особи  не  має  юридичної  сили, крім випадків, коли юридична особа доведе,  що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Вся проблема полягає в правильному розумінні на перший погляд оціночного поняття «знання про обмеження повноваження представницького органу компанії», яке є загальним, але за роки судової практики набрало досить конкретного змісту у зв’язку з виникненням необхідності спеціального врегулювання.

1. Пункт 9.1. Роз’яснення Вищого арбітражного суду № 02-5/618 від 06.11.2000 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними» визначає, що припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладення угоди, ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження.

Укладаючи договір з представником юридичної особи, контрагент повинен перевіряти наявність у його повноваженнях обмежень. Повноваження виконавчого органу можуть визначатися установчими документами та актами уповноваженого органу юридичної особи (накази про призначення на посаду, контракти з керівником тощо). Однак контрагент не завжди має можливість ознайомитися з внутрішніми документами організації, які не підлягають обов’язковому опублікуванню, натомість установчі документи є відкритою інформацією, внесеною до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців (абзац 11 част. 2 ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців»).

Отже, якщо обмеження встановлені установчими документами, зареєстрованими у встановленому законом порядку, контрагент вважається таким, що зобов’язаний їх перевіряти при укладенні договору. А це вважається офіційно оприлюдненою інформацією, тому колізія закону і практики відсутня (офіційне оприлюднення – один зі способів існування відкритої інформації - Закон України «Про інформацію»).

2.Стаття 92 ЦК України визначає презумпцію наявності у керівника повноваження на здійснення дієздатності юридичної особи. Тому для укладення угод він не потребує довіреності. Якщо статутом передбачено, що для здійснення окремих правочинів необхідний дозвіл наглядової ради чи загальних зборів, то контрагент повинен вимагати від керівника наявність довіреності чи відповідного рішення колегіального органу товариства на здійснення цього правочину або наступного схвалення колегіальним органом. Саме цим правилом керувався Вищий господарський суд при винесенні Постанови у Справі № 5/6 від 8.02.2007 р. Дане обмеження було визначено статутом, що є відкритою інформацією, тому контрагент відповідно до закону міг перевірити обсяг повноважень виконавчого органу.

3. Якщо звернутися до наукових праць, правознавцями визначено ще один випадок, коли контрагент знає і за всіма обставинами повинен знати про наявність обмеження повноважень виконавчого органу, хоча вони і не передбачені в статуті (Проблемні питання застосування Цивільного і Господарського кодексів України / Під редакцією Яреми А. Г., Ротаня В. Г. - К.: Реферат, 2005. - С. 57.) Деякі коментарі до ЦК України також містять посилання на таку обставину. Третя особа має визнаватись такою, що знала чи за всіма обставинами не могла не знати про обмеження повноважень відповідного органу товариства, у випадках коли надані інші докази, які підтверджують, що третя особа під час вчинення оспорюваного правочину знала про обмеження, які встановлені для виконавчого органу чи наглядової ради юридичної особи на здійснення дієздатності останньої. Роз’яснення № 02-5/618 від 06.11.2000 р. Вищого арбітражного суду закріпило можливий варіант таких правовідносин: продавець, укладаючи договір, підписаний генеральним директором акціонерного  товариства, знає  про  відповідні  обмеження повноважень, оскільки є акціонером товариства і брав участь у загальних зборах, якими затверджено статут. Ця обставина логічно випливає зі ст. 92 ЦК України, а тому обґрунтовано може бути причиною недійсності договору.

4. Сучасна практика укладення договорів виходить з того, що стандартне формулювання в договорі «в особі директора, який діє на підставі статуту» означає обов'язок іншої сторони ознайомитись з статутом контрагента і вона вважається такою, що за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження, які можуть бути передбачені в статутних документах. Іншою практичною проблемою може бути ситуація, коли керівник юридичної особи мав відповідні повноваження, але у тексті угоди помилково відсутні вказівки на те, що її укладено від імені юридичної особи. Відповідно до пункту 9.3 Роз’яснення № 02-5/618 від 06.11.2000 р. Вищого арбітражного суду сама лише ця обставина не може бути підставою для визнання угоди недійсною. У таких випадках угоду слід вважати укладеною від імені юридичної особи. Отже, практичні формальні моменти укладення договорів з виконавчим органом також відсилають до статутних положень юридичної особи, що не суперечить ст.92, ст. 241 ЦК України.

5. Контрагент також не може посилатися на незнання обмеження щодо представництва юридичної особи, якщо воно визначено безпосередньо законом (Пункт 38 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» №13 від 24.10.2008 р.). Так, рішення про відчуження майна товариства на суму, що становить більше, ніж розмір статутного фонду товариства, приймається загальними зборами – ст. 41 Закону України «Про господарські товариства».

Стаття 97 ЦК України дублює це положення, однак зменшує розмір суми, на яку укладається договір без рішення загальних зборів до менше ніж 50% розміру статутного фонду. Щодо акціонерних товариств, то існує спеціальна норма, що визначає обмеження правомочності виконавчого органу щодо значних правочинів - щодо яких у членів виконавчого або іншого органу товариства є заінтересованість, та якщо ринкова вартість майна або послуг, що є предметом правочину, становить від 10 до 25% вартості активів за даними останньої річної фінансової  звітності товариства (Статті 70, 71 Закону України «Про акціонерні товариства»). Таким чином у наведених прикладах суди обґрунтовано надають захист компанії, а не контрагенту, виходячи з вимог закону.

6. Відповідно до ст.65 Господарського кодексу України з керівником може бути укладено договір (контракт), у якому визначаються його права, обов'язки, відповідальність, обмеження в повноваженнях. Пункт 1.12 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду від 28.12.2007 р. N 04-5/14 «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» підтверджує норму ст. 62 Закону «Про господарські товариства» про те, що повноваження виконавчого органу перш за все визначаються законом та установчими документами. Тому оспорювати угоду лише на підставі обмеження правомочності, визначеного в контракті, можливо лише за умови наявності в статуті вказівки на можливість такого обмеження.

7. Можливий і такий варіант, коли контрагент не має права на здійснення правочину від імені товариства взагалі за відсутністю у нього повноважень виконавчого органу в наслідок недійсності рішення загальних зборів про його призначення. На перший погляд у такому випадку слід керуватися ст. 241 ЦК України про недійсність правочину при відсутності повноважень контрагента, при чому ч.2 ст. 35 Господарського процесуального кодексу України спрощує порядок доказування у зв’язку з відсутністю необхідності доказування фактів, раніше встановлених господарським судом. Однак у цьому випадку істотно обмежуються права третіх осіб, передбачені ст.92 ЦК України, оскільки вони не можуть жодним чином знати про відсутність повноважень виконавчого органу, оскільки визнання рішення загальних зборів недійсним відбувається після факту укладення договору. Президія Вищого господарського суду України, підсумовуючи судову практику і посилаючись на ст.92 ЦК України, стала на сторону третьої сторони, визначивши, що недійсність рішення загальних зборів про обрання керівника господарського товариства не є підставою для визнання недійсними правочинів, вчинених цим керівником від імені товариства (Пункт 2.17 Рекомендацій Президії Вищого господарського суду України «Про практику застосування законодавства у розгляді справ, що виникають з корпоративних відносин» від 28.12.2007 р. N 04-5/14).

8. Щодо питання повноважень виконавчого органу у разі закінчення строку, на який його було обрано, повноваження посадових осіб товариства припиняються їх переобранням (Пункт 41 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» №13 від 24.10.2008 р.) . Тому угоди укладені до обрання нового складу виконавчого органу не можуть оспорюватися на підставі відсутності у контрагента повноважень за ст.241 ЦК України. Отже, ці правовідносини будуть регулюватися спеціальною нормою, визначена судовою практикою в корпоративних спорах.

9.Інша ситуація, в якій виявляється спрямованість українського законодавства на захист інтересів контрагентів, пов’язана з внесенням змін до установчих документів товариства. Частина 5 ст. 89 ЦК України вказує на те, що зміни до установчих документів юридичної особи набувають чинності для третіх осіб з дня їх державної реєстрації. Тому до дня реєстрації відомості про зміни є такими, що не являються офіційно оприлюдненими, а відтак контрагент вважається таким, що виправдано може не знати про обмеження повноважень виконавчого органу. Однак в протилежному випадку законодавство також стоїть на стороні контрагента: якщо контрагент діяв з урахуванням змін, що не були зареєстровані на момент здійснення правочину, товариство у відносинах з ним не може посилатися на відсутність реєстрації.

10.На практиці при укладенні договорів представником без належних на те повноважень виникла проблема визначення суб’єкта, який повинен здійснювати правочин до його затвердження загальними зборами товариства. Судова практика виробила вирішення цього питання, розмежувавши поняття виключної компетенції щодо затвердження договорів та права на укладення договорів. Тому, якщо господарським судом буде з'ясовано, що установчими документами товариства право виконавчого органу на укладення  договору не обмежено, тобто такий орган підписав договір без порушення наданих йому повноважень, то сам лише факт незатвердження договору після його підписання, якщо така необхідність передбачена статутом, не може бути підставою для визнання договору недійсним (Пункт 9.4 Роз’яснення Вищого арбітражного суду № 02-5/618 від 06.11.2000 р. «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням угод недійсними»). Однак він набирає сили лише з моменту затвердження загальними зборами. Різниця відмови від такого затвердження від наступного несхвалення договору, укладеного з перевищенням повноважень, полягає в наслідках – в моменті виникнення прав та обов’язків сторін, відповідальності (або її відсутності) виконавчого органу за перевищення повноважень.

11.Судова практика вирішення спорів з даного питання йде шляхом наближення до духу закону - ст. 92 ЦК України щодо захисту інтересів контрагентів. Так Пункт 42 Постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» №13 від 24.10.2008 р. підкреслює необхідність при визнанні договору недійсним доводити, що третя особа могла знати про наявність обмежень повноважень контрагента. Це положення визнано гарантією стабільності майнового обороту і загальноприйнятим стандартом у світовій практиці. Зокрема, Постанова посилається на Першу директиву 68/151/ЄЕС Ради Європейських співтовариств від 9 березня 1968 р. Хоча Директива ЄС не є джерелом права в Україні, однак Верховний суд вказав на неї з метою надання авторитету нормі, що підтверджена правовою концепцією у світовій практиці.

Відтак, якщо звернутися до законодавства європейських країн, то для нього взагалі характерне санкціонування виконавчому органу необмеженого обсягу повноважень щодо представництва. Допускається, що такі обмеження повноважень випливають із закону. Для доведення знання контрагента про обмеження не достатньо самого лише опублікування статуту. У Франції, Угорщині, Словаччині, Чехії обмеження правомочності виконавчого органу не діє щодо третіх осіб, в Німеччині взагалі заборонено встановлювати обмеження повноважень правління, в країнах англо-саксонської правової сім’ї правомірність дій посадової особи юридичної особи визначається у кожному випадку окремо. Така позиція європейських законодавців пов’язана з концепцією переходу до домінування виконавчого органу над загальними зборами задля підвищення ефективності управління.

Українське законодавство поки що не може дозволити собі перехід на такий рівень корпоративної культури, оскільки лібералізація контролю за діяльністю виконавчого органу, як свідчить практика, може призвести до значних зловживань з боку його посадових осіб. Вітчизняний закон на сьогодні відповідає умовам цивільного обігу та потребам при вирішенні спорів судами в Україні. Як підсумок варто зазначити, що судова практика достатньо успішно деталізує положення чинного законодавства відповідно до сучасних умов ділового обігу. Українське корпоративне право на рівні захищає інтереси контрагентів, однак і судова практика, вимагаючи в деякому обсязі перевірку повноважень виконавчого органу товариства, не виходить за межі встановлені законом.